Категорія: Статті

Довіра - просте слово, і не завжди проста дія. Довіра нам необхідна, як повітря. Довіра до життя, до себе, до нашого партнера. Це те, що дає нам змогу розслабитися і не намагатися контролювати все на світі. Це те, завдяки чому формуються глибокі, щирі та близькі стосунки. На початку будь-яких стосунків, у нас є певний «кредит довіри» до людини. Тобто ми віримо, що нас не образять, не зрадять, не обдурять тощо. Ми розслаблені, і не прораховуємо, що може піти не так. Звісно, в юному віці цьому можуть сприяти ще й рожеві окуляри наших ілюзій, які незабаром розбиваються об реальність. Але вже в...

Як ви думаєте, чи існують «погані» почуття? Багато хто з нас схильний ділити почуття на «хороші» (наприклад, радість, впевненість тощо) і «погані» (злість, безсилля, смуток тощо). І звісно, ми влаштовані таким чином, щоб цих неприємних, «поганих» почуттів усіма силами уникати. Механізм начебто здоровий, і навіть може виявитися корисним. Наприклад, щоб не стикатися з розчаруванням, злістю і безсиллям у ситуації, коли дуже хочеться мати власне житло, а доводиться жити в крихітній орендованій квартирі, людина фокусується на майбутньому та вкладає свої життєві сили у пошук кращої роботи (розвиток своєї справи, навчання для підвищення вартості послуг та ін.). Така позиція може виявитися дуже...

Минулого місяця в обговореннях до моїх дописів і до дописів друзів кілька разів фігурувала тема емоційного вигорання в допомагаючих професіях (і, в принципі, під час роботи, яка передбачає велику кількість взаємодій з людьми). Тому ця стаття буде присвячена саме цій темі. Уперше термін «емоційне вигорання» («burnout») був запропонований американським психіатром Фрейденбергом 1974 року. Цей феномен було описано як емоційне виснаження, яке потенційно може призвести до особистісних змін, аж до когнітивних спотворень (відхилення в поведінці, сприйнятті, мисленні). У разі емоційного вигорання людина поступово стає байдужою до своїх робочих обов'язків, у ній накопичується роздратування, або навіть злість на співробітників, клієнтів і робочу рутину. Природно,...

Усе ніяк не доходили руки написати про тренінг із протидії домашньому насильству, який я відвідала минулої п'ятниці. Протягом року до приїзду в США, я працювала з цією темою в Україні, і мені було дуже цікаво послухати американських колег. Спікер - Dr. Jenkins - розповідала про челенджі та успіхи, з якими вона стикалася за майже 25 років практики. Як завжди, мене щиро вражає, на скільки схожі сценарії стосунків жертва-агресор незалежно від країни, національності, і навіть доходу. Всупереч поширеній думці, що домашнє насильство трапляється винятково в бідних сім'ях, реальність доводить протилежне. Натомість приховувати проблему в разі хорошого матеріального достатку виходить набагато краще. Зі свіжої...

- Я хочу почати приймати що-небудь з антидепресантів або протитривожних - сказала Лора під час нашої першої зустрічі. - Зараз я не приймаю нічого, але приймала раніше. Не з усіма препаратами був ефект. Від деяких ставало гірше. Але щось спрацьовувало, і було трохи легше. - Я не проти поговорити з супервізором, і він напевно випише вам рецепт. Але перш ніж я це зроблю, я всім клієнтам рекомендую спробувати психотерапію. Таблетку можна випити завжди, але вона не змінить ваше життя і, найімовірніше, матиме побічні ефекти. Лора змінилася в обличчі. Те, що я говорила, їй явно не подобалося. - Але ж були ж препарати, від...

- Я хочу бути в хороших стосунках абсолютно з усіма - каже мені якось клієнт - Тому, намагаюся не злитися. - І як, виходить? - запитую я. - Не дуже. Врешті, мене бісить абсолютно все. Або ось ще, з популярного: «Я не люблю, коли злюся сама, і ще більше - коли зляться на мене». Такі скарги в терапевтичному процесі дуже часте явище. Тема злості об'ємна, і в одній статті навряд чи все опишеш, але я спробую зупинитися на тому, що вважаю важливим. Злість у нашому суспільстві часто вважається соціально неприйнятним почуттям. Багато хто з нас з дитинства отримує меседжі про те, що потрібно бути ввічливим...

Лиходієм може бути кожен. Навіть я або ви. Ось одна з центральних думок книжки відомого американського психолога Філіпа Зімбардо «Ефект Люцифера» (хто не захоче подужати цілу книжку, можна коротко почитати на Вікіпедії про Стенфордський тюремний експеримент, з якого починається розповідь). У нашому індивідуалістичному суспільстві ми звикли думати, що жорстокість залежить більшою мірою від особистісних чинників. Наприклад, від характеру, генетичної схильності, або ж наявності/відсутності серйозної психопатології. Таким чином, ми відокремлюємо себе від людей, яких вважаємо «моральними виродками», і вважаємо їх ложкою дьогтю в бочці меду. Є вони (не нормальні), а є ми (здорові та високоморальні громадяни). Так усім живеться спокійніше. Зімбардо пропонує подивитися...

У своїй психотерапевтичній практиці я дуже люблю працювати з темою заздрості. Взагалі, це не надто схвалюване соціумом почуття, яке часто людина намагається приховати. Причому не тільки від інших, а навіть іноді від себе самої. І це не дивно, оскільки в нашій культурі заздрість заведено засуджувати і вважати «поганим» почуттям. Відповідно, багато хто робить висновок, що раз я це переживаю, то, напевно, я і сама погана людина. А такою бути ніхто не хоче. Існує кілька основних способів давати раду почуттю заздрості. Отже, ви напевно зустрічали людей, які стверджують, що вони ніколи не заздрять. Чи означає це, що людині справді незнайоме це переживання?...

- У мене таке враження, що я вже побувала на відпочинку, тільки не пам'ятаю коли, - каже моя знайома, яка з огляду на обставини цього літа у відпустку не поїхала, натомість, як і більшість із нас, регулярно переглядала стрічку фейсбук. Якщо погортати соціальні мережі в сезон відпусток, коли сам у цю відпустку не їдеш, можна легко зненавидіти все людство, навіть якщо в душі ви дуже привітні і любите людей. Переглядаючи строкаті новини соціальних мереж, ми мимоволі порівнюємо себе з тими, кому все ж таки випала нагода вирватися зі спекотного міста та влаштувати собі сонце-море-пляж або ще якісь відпускні розваги, що вам зараз...

У нашій культурі є дефолтне налаштування, що стосунки з родичами (а особливо з батьками) потрібно підтримувати практично за будь-яку ціну. Але що, якщо ці стосунки ранять при кожному спілкуванні? Або, наприклад, якщо ви регулярно зустрічаєтеся зі знеціненням і грубістю? Для того, щоб відповісти на перше запитання, добре б зрозуміти, на скільки людина зуміла психологічно відокремитися від батьків. Адже у зв'язку з найближчими родичами в нас виникає найпотужніший коктейль із різноманітних почуттів, а від любові до ненависті справді може бути один крок. Здавалося б, що чим старшими ми стаємо, тим легше мали б реагувати на всілякі з'ясування. Але, як то кажуть, вік...