У нашій культурі є дефолтне налаштування, що стосунки з родичами (а особливо з батьками) потрібно підтримувати практично за будь-яку ціну. Але що, якщо ці стосунки ранять при кожному спілкуванні? Або, наприклад, якщо ви регулярно зустрічаєтеся зі знеціненням і грубістю?
Для того, щоб відповісти на перше запитання, добре б зрозуміти, на скільки людина зуміла психологічно відокремитися від батьків. Адже у зв’язку з найближчими родичами в нас виникає найпотужніший коктейль із різноманітних почуттів, а від любові до ненависті справді може бути один крок. Здавалося б, що чим старшими ми стаємо, тим легше мали б реагувати на всілякі з’ясування. Але, як то кажуть, вік часто приходить один. І він не обов’язково передбачає, що ми зуміли психологічно відокремитися. І тоді банальне «чи одягнув ти шапочку» може призвести до справжньої бурі переживань. Тож якщо емоційна включеність людини на банальні фрази рідних дуже сильна, то найімовірніше, є міцні емоційні зачіпки, що підтримують таку реакцію. І у випадках, коли це створює для людини відчутні труднощі, краще звернутися по допомогу до психолога.
Інша річ, якщо у взаємодіях із рідними ви постійно стикаєтеся з образами, приниженнями, знеціненням, маніпуляціями тощо. У такій ситуації залишатися у стосунках може бути не тільки не просто, а ще й небезпечно. Адже все перераховане вище – це види психологічного насильства. Такі стосунки часто мають ознаки співзалежності та підтримуються ідеєю обов’язковості.
Наприклад, для родича, який поводиться агресивно, наслідки так і не настають просто тому, що «це ж тато/мама». Близькі всіма силами намагаються підтримувати стосунки, заплющуючи очі на образи й брутальність і виправдовуючи все важким характером. Або, наприклад, із мамою, яка постійно заподіює добро і душить любов’ю, забувши спитати, чи треба це вам, трапляється практично інфаркт (або щонайменше довічна образа) на те, що ви заїкнулися, що вам хотілося чогось іншого. Саме так сімейна система зберігає гомеостаз: живемо погано, зате передбачувано. А описана схема ніби знімає будь-яку особисту відповідальність з учасників процесу спілкування. Адже що б людина не зробила, співрозмовник не має права сказати, що йому це не підходить.
Навчитись позначати свої межі в такій ситуації може бути дуже не просто і часто супроводжується почуттями провини і сорому. І тут також у більшості випадків може знадобитись допомога спеціаліста. А внутрішня робота хоч і буде не простою, але результати у вигляді внутрішнього комфорту і особистої стійкості того варті.
В процесі роботи стосунки з родичами можуть як трансформуватись в більш якісні, так і зійти нанівець. Адже може виявитись, що кровна спорідненість іще не означає наявність стосунків. А ви, як двоє дорослих людей, дуже різні і точок перетину практично немає.
Тут важливо зауважити, що вміти позначати свої межі не означає бути грубим, бахкати дверима за найменшої дратівливості або думати виключно про себе. Інакше це буде шлях, ідучи яким ви самі ж станете тим самим “важким родичем”. Періодичні конфлікти – це даність тривалих стосунків. І уміння їх проживати – необхідна навичка, якщо ви хочете справжньої близькості. Але це вже окрема історія яка заслуговує на окрему статтю.
#Психологиня_Анна_Харченко