– Я хочу почати приймати що-небудь з антидепресантів або протитривожних – сказала Лора під час нашої першої зустрічі. – Зараз я не приймаю нічого, але приймала раніше. Не з усіма препаратами був ефект. Від деяких ставало гірше. Але щось спрацьовувало, і було трохи легше.
– Я не проти поговорити з супервізором, і він напевно випише вам рецепт. Але перш ніж я це зроблю, я всім клієнтам рекомендую спробувати психотерапію. Таблетку можна випити завжди, але вона не змінить ваше життя і, найімовірніше, матиме побічні ефекти.
Лора змінилася в обличчі. Те, що я говорила, їй явно не подобалося.
– Але ж були ж препарати, від яких було легше…
– Я розумію. І все ж, мені цікаво, який свій стан ви хочете змінити? – запитала я.
Лора здивовано на мене подивилася.
– У сенсі?
– Ну, ви ж хочете, щоб змінилося ваше самовідчуття. Адже так? То що має виправити таблетка?
Клієнтка задумалася.
– Ну… я постійно тривожуся.
– А про що?
Лора знову взяла довгу паузу.
– Я навіть не знаю… мені здається, про все.
З цього діалогу почалася моя перша зустріч із 24-річною дівчиною на ім’я Лора. Вона справді переживала багато про що – про стосунки з дуже консервативним і контролюючим батьком, від якого вона нарешті змогла переїхати, про вибір професії, в якій вона була б щаслива, про труднощі казати «ні», коли ситуація того вимагає, та ще про чимало речей, що відбувалися в її житті.
І як часто трапляється за «тривоги від усього», інших почуттів Лора в собі не помічала, і вони накопичувалися, поки все не виливалося через сльози. Але навіть коли вона плакала, то не завжди розуміла від чого саме, і від цього засмучувалася ще більше. Мені все ж вдалося домовитися з Лорою про те, що з призначенням пігулок вона почекає перший місяць, і ми будемо зустрічатися двічі на тиждень (з поправкою, що за найменшого погіршення стану одразу ж призначать препапрат). Так стартувала наша спільна психотерапевтична робота.
Спочатку Лора вчилася розпізнавати і називати те, що відчуває. Завдяки цьому, тривога стала набувати інших назв і форм. І, що не менш важливо, у тривоги з’явився контекст, що само по собі дуже цілюще. Адже що більше ми розуміємо й усвідомлюємо про себе і про ситуацію, в якій опинилися, то менш страшною вона для нас стає. Лора ділилася складнощами у стосунках із батьками та старшим братом, про розставання, які поранили, і про зустрічі, які дарували надію. Ми разом плакали і сміялися, сумували і раділи її успіхам.
За два з половиною місяці роботи Лора визначилася з професією і вирішила повернутися до коледжу на спеціальність, якою вона горіла, змогла без емоційних зривів спілкуватися з батьком і почала дбайливіше до себе ставитися, пробуючи говорити тверде «ні», коли ситуація того вимагала.
На одній із сесій Лора сказала:
– Знаєш, я пам’ятаю нашу першу розмову, і як мені не сподобалася твоя реакція про таблетки. До тебе я зверталася до трьох різних психологів. Від того, що я виговорювалась, ставало легше. Але не на довго. І я відчувала, що по суті в моєму житті нічого не змінилося. А зараз я бачу реальні зміни. Я знаю, чого хочу. Я почала розуміти, як можна будувати стосунки, в яких мене цінують. І ще, я нарешті відчуваю, що пігулки мені не знадобляться. Так, я бачу свої зони росту, і знаю, над чим ще варто працювати. Просто тепер я розумію, що впораюся, і ми можемо зустрічатися раз на тиждень, замість двох.
По щоках клієнтки текли сльози. Це був один із найзворушливіших моментів нашої спільної роботи.
Після цієї розмови я вкотре почала розмірковувати про те, як саме відбуваються зміни в процесі психотерапії. У роботі з Лорою не було «вау-ефектів», чи якогось яскравого інсайту, який зробив диво в один момент. Зате точно була можливість проживати своє життя з кимось ще.
Знаєте, як кажуть, «розділяти з кимось почуття»? За моїми спостереженнями, ми дуже часто говоримо не людям, ми говоримо поруч із людьми. З таким самим успіхом можна плакати в подушку. У цьому процесі ми залишаємося такими ж самотніми, як і були. Можна відчути тимчасове полегшення, але наше життя радикально не зміниться. Думаю, що саме навичка терапевта по-справжньому бути поруч з іншим, а не просто фізично сидіти в кріслі навпроти, стає ключем до бажаних змін. Тоді клієнт у процесі терапії автоматично вчиться перебувати в близьких, довірчих стосунках, які в підсумку лікують навіть найглибші рани.
(Деталі історії, які могли б ідентифікувати клієнтів, були змінені для збереження конфіденційності. Ця стаття є репрезентацією роботи зі збірним образом тривожного клієнта).
#Психологиня_Анна_Харченко
#Терапевтичні_історії