Місяць: Жовтень 2019

Сьогодні мова піде про таку штуку, як знецінення і про те, як перетворити його на ресурс. То що ж це таке? З точки зору психології - це механізм психологічного захисту. Він допомагає нам впоратися з певними почуттями та бажаннями, які важко стягнути, якщо в них собі зізнатися. Якщо людина поспішає щось знецінити, найімовірніше, вона про ці самі почуття або не знає взагалі (тобто немає усвідомлення, що я зараз поводжуся певним чином, бо відчуваю певні почуття), або вважає за краще їх не помічати (тоді в глибині душі ми відчуваємо, що нам зараз заздрісно/страшно/боляче, або якось іще, але вважаємо за краще цей момент «проскочити»,...

Періодично я спостерігаю такий феномен, як «синдром бідосі». Переважно в людей, яким полетіти в космос (стати геніальним письменником, захистити дисертацію; або щось простіше - наприклад, зайнятися своїм здоров'ям тощо) завадили обставини. Про ці самі обставини такі люди розповідають довго і докладно. Спочатку може здаватися, що перед вами диво-людина, якій просто не пощастило. І ви відчуватимете гостру жалість і неймовірно сильний імпульс допомогти. Або навіть будете вдаватись до якихось дій. Але дуже скоро жалість зміниться роздратуванням, під яким ви регулярно виявлятимете власне безсилля. Адже що б ви не робили, все буде не те, не так, або недостатньо. Бідоласі нічого не допомагатиме, а скарги...

Мої стосунки з власним тілом складалися дуже не просто. Я завжди була прозоро-худою дитиною, у батьків якої турботливі сусіди регулярно перепитували: «Чи в порядку у вашої дівчинки гемоглобін?». Звісно, він був у порядку. Але запитання лунало регулярно і викликало в мене цілу палітру почуттів: від незручності - до сорому і злості. А в 15 років трапилася травма хребта й інвалідне крісло. І тут, звісно, сорому ой як додалося. Що парадоксально, у певному сенсі. Адже я постраждала і був саме час поставитися до себе з теплом і розумінням. Але такої навички у мене не було. Зате досвіду переживання своєї інакшості, від якої ставало...

Пам'ятаю, у книжці Елізабет Гілберт «Велика магія» вона описує ситуацію з подругою, яка з благих намірів доволі жорстко критикувала її тексти. І, оскільки, людина була близька, вона не знаходила, що на це відповісти. Але добряче поранилася об її вагому думку. І, навіть, якийсь час думала, що писати - це, можливо, не її. Вже дуже сильно слова подруги звучали в унісон з її сумнівами. Схожих історій тисячі. І ускладнюються вони ще й тим, що, крім зовнішніх критиків, у нас у голові сидить ще наш особистий, внутрішній критик. І він найсуворіший. Часто він говорить голосом (або словами) когось із тих, хто нас виховував...

Поняття жалості, як правило, має вкрай негативні конотації. Ми жаліємо вбогих сіромах. А ще слабких. І на тлі всюдисущого успішного успіху це не модно, не популярно, і переживається як щось дуже сороміцьке. Гадаю, саме з цих упереджень народився такий стійкий міф про жалість, як про щось, чого треба боятися як чуми і всіма силами уникати. Але чи реалістично це, прожити життя, так жодного разу не пошкодувавши ні себе, ні когось іншого? І чи можливо ніколи не потребувати того, щоб пожаліли вас? Коротка відповідь - ні. І перш ніж ви обуритеся, давайте я розповім про жалість трохи більше. На превеликий жаль, це те...

Ось уже майже п'ятнадцять років американська психологиня і дослідниця Брене Браун вивчає тему сорому, вразливості та мужності, змінюючи уявлення про ці поняття. Або, радше, повертаючись до їхніх витоків (хто ще не встиг переглянути випуск з її промовою на Нетфлікс «Поклик мужності»/ «The Call to Courage» - дуже рекомендую). Здатність проявити мужність йде пліч-о-пліч зі здатністю відкриватися і бути вразливим, хоча багато хто вважає, що це полярності, плутаючи вразливість зі слабкістю. Насправді ж, великої сміливості для того, щоб приховувати свої сторони, які людина вважає «слабкими», зовсім не потрібно. Ми їх ховаємо для того, щоб нам не зробили боляче, щоб не показати, що чужа...

Ефект «білки в колесі» відчував хоч раз у житті кожен із нас. Це стан, коли поточних завдань так багато, а часу для себе так мало, що до виснаження може залишатися зовсім не довго. Так може статися в ситуації, коли ви погоджуєтеся працювати на когось, хто ставить завдання в набагато більших обсягах, ніж ви можете виконати, і ви на це погоджуєтеся. Загалом, якщо таке завантаження передбачає якийсь цілком конкретний проміжок часу - наприклад, 3-4 місяці, наприкінці яких на вас чекає винагорода, то можна запастися терпінням і зробити необхідний ривок. Інша річ, якщо це відбувається постійно. Часто нам здається, що чим більше ми робимо...

Вчора мені пощастило слухати лекцію гештальт-терапевта зі світовим ім'ям Боба Рєзніка про те, як влаштовані стосунки в парі, що їх зміцнює, а що руйнує вщент. Коли мова заходить про шлюб, дуже часто пропагується ідея про те, що потрібно обов'язково стати єдиним цілим. Починаючи від Писання, в якому говориться: «і будуть двоє одна плоть», і закінчуючи романами та голлівудськими романтичними фільмами, де люди жили довго й щасливо та померли в один день, нам транслюють картинку, в якій немає місця (або, його вкрай мало) для індивідуальності та відмінностей. Звичайно, фаза, коли ми зливаємося з іншим, цілком нормальна і закономірна на початку стосунків. Але вибудувати...

Пам'ятаю, що після перенесеної спинальної травми в 15 років я насамперед зненавиділа слово терпіння. Щоразу, коли я починала скаржитись про те, що «лежати вже немає сил», мама моєї сусідки по палаті говорила: «Аню, головне - терпіння». І я, звісно, бісилася ще сильніше. Але лежачи, та ще й зі зламаним хребтом, ці почуття було вкрай складно висловити. Думаю, що в нашій культурі надто часто пропонують «потерпіти» там, де доречні зовсім інші почуття та поведінка. Таким чином, це слово набуло негативних конотацій і для мене. Звісно, на сьогоднішній день, я дуже ціную цю якість. І, як мені здається, добре нею володію. А ще,...