Періодично я спостерігаю такий феномен, як «синдром бідосі». Переважно в людей, яким полетіти в космос (стати геніальним письменником, захистити дисертацію; або щось простіше – наприклад, зайнятися своїм здоров’ям тощо) завадили обставини. Про ці самі обставини такі люди розповідають довго і докладно.
Спочатку може здаватися, що перед вами диво-людина, якій просто не пощастило. І ви відчуватимете гостру жалість і неймовірно сильний імпульс допомогти. Або навіть будете вдаватись до якихось дій. Але дуже скоро жалість зміниться роздратуванням, під яким ви регулярно виявлятимете власне безсилля.
Адже що б ви не робили, все буде не те, не так, або недостатньо. Бідоласі нічого не допомагатиме, а скарги повторюватимуться практично дослівно. У підсумку вас дедалі частіше відвідуватиме відчуття, що ви опалюєте космос, у який ваш космонавт так і не полетів – адже його недостатньо нагріли.
Якщо це не стороння для вас людина, в таких ситуаціях легко потрапити в капкан з почуття провини з одного боку (адже людина справді мучиться і нічого не може з цим вдіяти, а ви ж не сволота, щоб узяти й покинути хорошу людину в біді), і постійної злості на іншого (адже ви вже зрозуміли, що нічого не можете вдіяти, і час би вже взяти дистанцію та зайнятися своїми справами, яких у вас теж предостатньо).
Як же можна себе підтримати в подібних ситуаціях?
По-перше, добре було б відокремити «професійних бідолашок», поруч із якими ви просто вигорите, від тих, хто зараз переживає труднощі й справді потребує підтримки. Отже, бідолаха у всіх своїх бідах звинувачує інших (поганих начальників, погоду, обставини, уряд тощо). І відбувається це не ситуативно, а глобально. За принципом «у мене все життя не вдалося через цих жахливих людей». Я спрощую, звісно, але післясмак від спілкування буде саме таким.
Інша річ, коли є відчуття, що людина і так справляється зі своїми завданнями, але в цей момент часу відбувається щось, що ускладнює їй життя. Поруч із такою людиною у вас ніколи не виникне відчуття, що ви її остання надія і вона без вас просто пропаде.
Завдання бідолахи завжди має вирішувати хтось інший. Тому що він сам не може. У цьому випадку людина звучить дуже переконливо, тому що в це вірить. В спілкуванні у вас легко виникає відчуття, що ви остання надія. Пам’ятайте, що якщо йдеться про іншу дорослу й більш-менш здорову людину, яка без вас якось примудрилася дожити до своїх років, то вона й далі без вас впорається.
Інша річ, якщо людина завжди була активною і вміла нести за себе відповідальність, і раптово розклеїлася. Це може бути ознакою як ситуативних проблем, так і кризи чи депресії. У такому разі вона справді може потребувати вашої підтримки та участі.
І це нормально, коли емоційний стан не поліпшується за п’ять хвилин. У таких випадках найкраще ненав’язливо рекомендувати звернутися по допомогу до психотерапевта і надавати посильну моральну підтримку в міру ваших сил.
Пам’ятайте, що «бідолаха» – це спосіб жити, який для людини має свої переваги, навіть якщо з першого погляду їх немає. Таким чином, людина може отримувати турботу, увагу, а ще, нічого не вирішувати. Адже інші навколо вже й так метушаться. Зазвичай люди роблять це не навмисно і самі не дуже-то задоволені своїм життям.
Тому немає великого сенсу на них сердитися. А якщо у вас у таких ситуаціях виникає напад жалості – щиро пожалійте таку людину. Наприклад, висловіть співчуття словами. Але не біжіть одразу ж щось робити замість неї і покращувати її життя. Тільки ми самі можемо зробити себе щасливими. Не забирайте в іншого таку можливість!
#Психологиня_анна_харченко