Категорія: Статті

Поняття жалості, як правило, має вкрай негативні конотації. Ми жаліємо вбогих сіромах. А ще слабких. І на тлі всюдисущого успішного успіху це не модно, не популярно, і переживається як щось дуже сороміцьке. Гадаю, саме з цих упереджень народився такий стійкий міф про жалість, як про щось, чого треба боятися як чуми і всіма силами уникати. Але чи реалістично це, прожити життя, так жодного разу не пошкодувавши ні себе, ні когось іншого? І чи можливо ніколи не потребувати того, щоб пожаліли вас? Коротка відповідь - ні. І перш ніж ви обуритеся, давайте я розповім про жалість трохи більше. На превеликий жаль, це те...

Ось уже майже п'ятнадцять років американська психологиня і дослідниця Брене Браун вивчає тему сорому, вразливості та мужності, змінюючи уявлення про ці поняття. Або, радше, повертаючись до їхніх витоків (хто ще не встиг переглянути випуск з її промовою на Нетфлікс «Поклик мужності»/ «The Call to Courage» - дуже рекомендую). Здатність проявити мужність йде пліч-о-пліч зі здатністю відкриватися і бути вразливим, хоча багато хто вважає, що це полярності, плутаючи вразливість зі слабкістю. Насправді ж, великої сміливості для того, щоб приховувати свої сторони, які людина вважає «слабкими», зовсім не потрібно. Ми їх ховаємо для того, щоб нам не зробили боляче, щоб не показати, що чужа...

Ефект «білки в колесі» відчував хоч раз у житті кожен із нас. Це стан, коли поточних завдань так багато, а часу для себе так мало, що до виснаження може залишатися зовсім не довго. Так може статися в ситуації, коли ви погоджуєтеся працювати на когось, хто ставить завдання в набагато більших обсягах, ніж ви можете виконати, і ви на це погоджуєтеся. Загалом, якщо таке завантаження передбачає якийсь цілком конкретний проміжок часу - наприклад, 3-4 місяці, наприкінці яких на вас чекає винагорода, то можна запастися терпінням і зробити необхідний ривок. Інша річ, якщо це відбувається постійно. Часто нам здається, що чим більше ми робимо...

Вчора мені пощастило слухати лекцію гештальт-терапевта зі світовим ім'ям Боба Рєзніка про те, як влаштовані стосунки в парі, що їх зміцнює, а що руйнує вщент. Коли мова заходить про шлюб, дуже часто пропагується ідея про те, що потрібно обов'язково стати єдиним цілим. Починаючи від Писання, в якому говориться: «і будуть двоє одна плоть», і закінчуючи романами та голлівудськими романтичними фільмами, де люди жили довго й щасливо та померли в один день, нам транслюють картинку, в якій немає місця (або, його вкрай мало) для індивідуальності та відмінностей. Звичайно, фаза, коли ми зливаємося з іншим, цілком нормальна і закономірна на початку стосунків. Але вибудувати...

Пам'ятаю, що після перенесеної спинальної травми в 15 років я насамперед зненавиділа слово терпіння. Щоразу, коли я починала скаржитись про те, що «лежати вже немає сил», мама моєї сусідки по палаті говорила: «Аню, головне - терпіння». І я, звісно, бісилася ще сильніше. Але лежачи, та ще й зі зламаним хребтом, ці почуття було вкрай складно висловити. Думаю, що в нашій культурі надто часто пропонують «потерпіти» там, де доречні зовсім інші почуття та поведінка. Таким чином, це слово набуло негативних конотацій і для мене. Звісно, на сьогоднішній день, я дуже ціную цю якість. І, як мені здається, добре нею володію. А ще,...

Приблизно половину моєї психотерапевтичної практики складають чоловіки. І незважаючи на те, що вони приходять із різними запитами, є одна особливість, яка притаманна абсолютно кожному, більшою чи меншою мірою: це заборона на почуття. Звісно, в нашому культурному контексті це не дивно. Адже всім відомо, що «чоловіки не плачуть». Ця фраза - квінтесенція того, що наше суспільство очікує від чоловіків. Прояви почуттів подаються як слабкості, а слабаків ніхто не любить. Це призводить до того, що у своєму внутрішньому діалозі чоловік дедалі частіше сам собі каже: «зберися, ганчірка!» - особливо в ті моменти, коли найбільше потребує тепла або підтримки. І, найчастіше, соромить сам себе за...

На першій зустрічі я завжди розповідаю клієнтам про те, як побудований процес психотерапії, чого від нього очікувати, а також звертаю увагу на етичні питання надання психологічної допомоги. Оскільки в Україні діяльність психологів законом до пуття не регламентована, і ліцензія для надання послуг не потрібна, клієнтам може бути дуже непросто розібратися, на що звертати увагу під час вибору фахівця і що в практиці вважають неетичним або взагалі неприпустимим. Отже, у психолога має бути відповідна освіта. Необхідний мінімум - диплом державного зразка. Чому мінімум? - запитаєте ви. Тому, що це тільки базові знання і для реальної польової роботи з клієнтами цього не достатньо. Бажано, щоб...

У новорічний період мені багато думається про дива і теплі моменти мого життя цього року. Перебираючи привезені зі Штатів речі, знайшла два конверти з тими небагатьма листівками, які вирішила залишити на пам'ять. А в них - чек із закладу, до якого ми з чоловіком пішли снідати, за день до повернення в Україну. Пам'ятаю, що той чек принесли дуже заздалегідь, і я подумала «фу, як не чемно». Але абсолютно несподівано офіціант сказав, що наш сніданок за рахунок закладу. Придивившись до чека, я побачила записку, написану від руки прямо на ньому. Виявилося, у цьому кафе працює моя клієнтка, з якою ми працювали всю...

Коли я вперше побачила Діну, вона здалася мені зовсім дитиною попри те, що їй було вже 25, вона обіймала відповідальну посаду і навіть встигла купити власний будинок. У процесі розмови вона майже на мене не дивилася, а коли говорила, то виникало відчуття, що вона мене зовсім не помічає і наче говорить сама до себе. - Знаєш, перше, що я подумала, коли ти увійшла, це те, що ти мені здаєшся дуже самотньою. Діна вперше за всю розмову на мене подивилася і заплакала. Здавалося, мої слова зворушили її до глибини душі - ніби самотньою вона себе відчувала давно, але це вперше хтось помітив і...

Коли людина дізнається, що за професією я психологиня, то за цим слідує дуже популярне запитання: «Як же ти справляєшся з усім негативом, який тобі приносять клієнти?» Запитання ставлять по-різному, але суть приблизно та сама. Яким чином можна добре почуватися, слухаючи про чужі проблеми щодня? Зазвичай, у відповідь я розповідаю про те, що життєві труднощі, про які говорять люди, це не грип і не ковід. А тому, повітряно-крапельним шляхом не передається. Адже коли ми надто сильно емоційно реагуємо на якусь історію, це, швидше за все, не про ту людину, а про нас самих. Нас лякає, що можна впасти в депресію і не бачити виходу....