Коли людина дізнається, що за професією я психологиня, то за цим слідує дуже популярне запитання: «Як же ти справляєшся з усім негативом, який тобі приносять клієнти?»
Запитання ставлять по-різному, але суть приблизно та сама. Яким чином можна добре почуватися, слухаючи про чужі проблеми щодня?
Зазвичай, у відповідь я розповідаю про те, що життєві труднощі, про які говорять люди, це не грип і не ковід. А тому, повітряно-крапельним шляхом не передається. Адже коли ми надто сильно емоційно реагуємо на якусь історію, це, швидше за все, не про ту людину, а про нас самих.
Нас лякає, що можна впасти в депресію і не бачити виходу. Або, що нам зроблять боляче так, як людині, яку ми знаємо.
Саме через це можна хотіти відсторонитися від того, кому зараз болить. З цієї причини в психологів має бути доволі багато годин особистої терапії (у гештальт-підході, якого я навчалася, – щонайменше 100).
Це дає змогу зберігати об’єктивність і резильєнтність, переживаючи ситуації разом із клієнтом. Інакше може вийти як в анекдоті: «Лікарю, а що це в мене?» Лікар з жахом: «А що це у вас?!»
Багато писати про важливість турботи про себе для фахівців допоміжних професій не стану – це просто must have. Так само, як і супервізія (це така ревізія роботи психолога разом із колегою, що допомагає професіоналу рости і ставати дедалі ефективнішим для своїх клієнтів).
А ще, звісно, щоб бути психологом – цю професію важливо щиро любити. І вірити в потенціал кожного клієнта. Саме це дає змогу сприймати людину цілісно і дає можливість їй допомогти. Адже психотерапія – це насамперед про розвиток. І за цим процесом ніколи не набридає спостерігати.
Я часто кажу, що мені нема чого дивитися серіали або ток-шоу (телевізор я не дивлюся зі своїх років двадцяти). Історії які приносять клієнти набагато цікавіші, яскравіші та різноманітніші, ніж те, що може придумати навіть найталановитіший режисер.