Коли я вперше побачила Діну, вона здалася мені зовсім дитиною попри те, що їй було вже 25, вона обіймала відповідальну посаду і навіть встигла купити власний будинок. У процесі розмови вона майже на мене не дивилася, а коли говорила, то виникало відчуття, що вона мене зовсім не помічає і наче говорить сама до себе.
– Знаєш, перше, що я подумала, коли ти увійшла, це те, що ти мені здаєшся дуже самотньою.
Діна вперше за всю розмову на мене подивилася і заплакала. Здавалося, мої слова зворушили її до глибини душі – ніби самотньою вона себе відчувала давно, але це вперше хтось помітив і озвучив. Хтось уперше помітив її саму. Це стало відправною точкою в нашу з нею терапевтичну подорож.
Останні два роки Діна страждала на депресію, а знижений настрій і відсутність енергії були нормою. Не так давно лікар змінив її антидепресанти, оскільки попередні не мали належного ефекту.
– Тепер нестерпної тривоги немає – говорила Діна – але з’явилися суїцидальні думки. Я відчуваю, що це від препарату. Днями йду до лікаря, щоб його скасували. Хочу подивитися, як почуватимуся без таблеток.
Я попросила Діну обговорити все з психіатром і бути дуже уважною до свого внутрішнього стану після відміни препарату, щоб у разі різких перепадів настрою або погіршень продовжити підбір відповідного антидепресанту. Так Діна вирішила дати шанс психотерапії.
Вже незабаром після відміни препарату вона повідомила, що відчуття всередині «ніби розблокувалися» і суїцидальні думки відступили, але з’явилося гнітюче відчуття безвиході.
– Знаєш, таке враження, що все безнадійно.
– А можеш розповісти більше про те, що саме у своєму житті ти вважаєш таким уже безнадійним? Звідки з’являється це відчуття?
– Розумієш, щоразу, коли я емоційно реагую на щось, я думаю, що це не нормально. Мені здається, що таких реакцій взагалі ні в кого немає. А я ніяк не можу це змінити. І в цей момент з’являється безнадія.
Треба сказати, що абсолютно всі наведені Діною приклади, у яких у неї виникала злість, смуток, розчарування та інші почуття, на які вона так скаржилася, були цілком доречні в контексті тих ситуацій, які вона описувала.
Я пояснила Діні, що це дуже поширена (і дуже хибна) думка – коли здається, ніби ти один на цілому світі відчуваєш те, що відбувається, саме так. А в разі депресії, людина ще може боятися мало не всіх своїх почуттів і постійно сумніватися, чи все з нею гаразд і чи не божеволіє вона.
– То це в багатьох так? – з полегшенням видихнула Діна наприкінці нашої з нею сесії.
– Навіть не сумнівайся – відповіла я.
Наша робота тривала п’ять місяців (до завершення мого стажування в приватній практиці в США) і протягом цього періоду часу Діна зробила значний прогрес.
У неї налагодився сон і апетит, вона почала проявляти більше ініціативи в спілкуванні (однією із заявлених складнощів була відсутність друзів і сильна тривога Діни від будь-якого контакту).
– Знаєш, я відчуваю, що вперше за останні два роки мій стан стає дедалі стабільнішим і мені для цього не потрібні пігулки – після скасування антидепресантів на початку терапії вони більше вже не стали в пригоді. – Тепер я знаю, як про себе подбати і не розсипаюся на шматки за найменшого конфлікту з ріднею або бойфрендом.
Звісно, ми обидві розуміли, що Діні все ще була потрібна терапевтична підтримка. Тому, на мою велику радість, вона погодилася продовжити роботу з іншим фахівцем після мого від’їзду. А для мене залишилися в подарунок прекрасні спогади про Діну.
Усе-таки бути свідком того, як людина докладає зусиль, ризикує і зростає попри всі складнощі, з якими стикається, – величезне задоволення професії психотерапевта.
(Деталі історії, які могли б ідентифікувати клієнта, були змінені для збереження конфіденційності. Дана стаття є узагальненою репрезентацією роботи з тривожно-депресивними клієнтами).