Категорія: Статті

Коли жінка заробляє більше за чоловіка ЧАСТИНА 1 У нашому суспільстві така ситуація, як правило, стає проблемою. По-перше, це саме суспільство досі наділяє чоловіка статусом «годувальника», з якого випливає, що й кому він винен, а жінку - «берегинею домашнього вогнища» з усіма витікаючими наслідками. А коли ми починаємо мислити категоріями «мушу», то з легкістю скочуємося в об'єктивацію партнера. І тоді важлива не сама людина, а виключно функції, які вона виконує. Але ж питання самореалізації вже давно стало однаково важливим як для чоловіків, так і для жінок. І воно часто корелюється з доходом - адже це неймовірно приємно, отримувати гроші за ту справу,...

Саме так пропонує бачити партнера психологиня Маргеріта Спаньолло-Лобб. Звісно, легше сказати, ніж зробити. Особливо, коли встигли накопичитися невиправдані очікування, розчарування й образи. То чому ж нам так не просто будувати тривалі щасливі стосунки, якщо багато хто з нас до них тяжіє? У наш час через передозування інформацією і неможливість сповільнитися, людина дедалі частіше біжить від одного враження до іншого, не встигаючи жодне з них до пуття перетравити і перетворити на досвід. Так, щоб це враження стало частиною нас самих, надало нам опору. Такий поспіх робить анестезію від тривоги. І для дорослих, і, особливо, для дітей. Сучасна дитина часто лишається на одинці сама...

Чи вмієте ви нічого не робити? Ось зовсім нічого. Періодично, звісно. Якщо не робити нічого і ніколи, як стиль життя, то не варто дивуватися, що нічого нового або бажаного в нього не приходить. Але в сучасному суспільстві, скоріше, спостерігається тенденція до того, щоб бігти без перепочинку і зупинок, ніж лягти поспати, коли втомився. Может даже создаться впечатление, будто высокая работоспособность должна сохраняться всегда и при любых обстоятельствах. А отдых – это такая блажь для слабаков. И, пожалуй, это самый большой обман. Може навіть скластися враження, ніби висока працездатність має зберігатися завжди і за будь-яких обставин. А відпочинок - це така собі примха для...

Сьогодні мова піде про психологічне насильство. Саме цей вид насильства найпоширеніший, і одночасно такий, який найскладніше помітити. Тобто людина може довгий час узагалі нічого особливого не відчувати, хоча нездорові речі вже відбуватимуться. І якщо фізичне насильство одразу видно по синцях, то рани на вашій душі можуть бути довго непомітними. Яких же форм набуває психологічне насильство? Одним із яскравих прикладів є знецінення. Наприклад, воно може проявлятися в уїдливих або саркастичних зауваженнях щодо зовнішності, розумових здібностей, ваших планів і прагнень. Від них залишається осад, але пред'явити що-небудь тому, хто говорить, може бути не просто. Адже ви будете постійно натикатися у відповідь на щире здивування...

Вивчена безпорадність - феномен, що часто трапляється в людей, які пережили низку негативних подій, на які було неможливо вплинути, або ж їх уникнути. У результаті ці люди кидають спроби поліпшити своє життя і змінити ситуацію, навіть якщо в навколишньому середовищі присутні всі можливості для цього. Уперше феномен вивченої безпорадності (від англ. Learned helplessness) було відкрито й детально описано американським психологом Мартіном Селігманом 1967 року. Вивчена безпорадність часто супроводжується відчуттям втрати свободи та контролю, зневірою у власні сили та можливість позитивних змін, а також депресивними станами різного ступеня тяжкості. Річ у тім, що після низки невдач ваш фокус уваги може досить легко зміститися...

Скільки має тривати психотерапія? Це одне з найбільш поширених запитань. Звичайно, кожен із нас хоче результатів якомога швидше. Один із моїх американських викладачів говорив так: «termination starts at the first session» («завершення терапії починається з першої зустрічі»), маючи на увазі, що завдання психотерапевта з першої ж зустрічі - щоб клієнт міг обходитися без нього. Але швидкі результати можливі далеко не для кожного запиту. А тривалість успішної психотерапії може бути різною залежно від кількох чинників. У своїй книжці про консультування та психотерапію Dr. Young пише про те, що згідно з дослідженнями, на результат терапії впливають 4 основні чинники: знання й уміння терапевта, добре налагоджені терапевтичні...

Сьогодні мова піде про таку штуку, як знецінення і про те, як перетворити його на ресурс. То що ж це таке? З точки зору психології - це механізм психологічного захисту. Він допомагає нам впоратися з певними почуттями та бажаннями, які важко стягнути, якщо в них собі зізнатися. Якщо людина поспішає щось знецінити, найімовірніше, вона про ці самі почуття або не знає взагалі (тобто немає усвідомлення, що я зараз поводжуся певним чином, бо відчуваю певні почуття), або вважає за краще їх не помічати (тоді в глибині душі ми відчуваємо, що нам зараз заздрісно/страшно/боляче, або якось іще, але вважаємо за краще цей момент «проскочити»,...

Періодично я спостерігаю такий феномен, як «синдром бідосі». Переважно в людей, яким полетіти в космос (стати геніальним письменником, захистити дисертацію; або щось простіше - наприклад, зайнятися своїм здоров'ям тощо) завадили обставини. Про ці самі обставини такі люди розповідають довго і докладно. Спочатку може здаватися, що перед вами диво-людина, якій просто не пощастило. І ви відчуватимете гостру жалість і неймовірно сильний імпульс допомогти. Або навіть будете вдаватись до якихось дій. Але дуже скоро жалість зміниться роздратуванням, під яким ви регулярно виявлятимете власне безсилля. Адже що б ви не робили, все буде не те, не так, або недостатньо. Бідоласі нічого не допомагатиме, а скарги...

Мої стосунки з власним тілом складалися дуже не просто. Я завжди була прозоро-худою дитиною, у батьків якої турботливі сусіди регулярно перепитували: «Чи в порядку у вашої дівчинки гемоглобін?». Звісно, він був у порядку. Але запитання лунало регулярно і викликало в мене цілу палітру почуттів: від незручності - до сорому і злості. А в 15 років трапилася травма хребта й інвалідне крісло. І тут, звісно, сорому ой як додалося. Що парадоксально, у певному сенсі. Адже я постраждала і був саме час поставитися до себе з теплом і розумінням. Але такої навички у мене не було. Зате досвіду переживання своєї інакшості, від якої ставало...

Пам'ятаю, у книжці Елізабет Гілберт «Велика магія» вона описує ситуацію з подругою, яка з благих намірів доволі жорстко критикувала її тексти. І, оскільки, людина була близька, вона не знаходила, що на це відповісти. Але добряче поранилася об її вагому думку. І, навіть, якийсь час думала, що писати - це, можливо, не її. Вже дуже сильно слова подруги звучали в унісон з її сумнівами. Схожих історій тисячі. І ускладнюються вони ще й тим, що, крім зовнішніх критиків, у нас у голові сидить ще наш особистий, внутрішній критик. І він найсуворіший. Часто він говорить голосом (або словами) когось із тих, хто нас виховував...