Місяць: Вересень 2024

Якщо ви перебуваєте за кордоном і відчуваєте, що: Всього забагато.  Дратуєтесь на дрібниці. Постійно відчуваєте втому. Планування можливе лише у короткостроковому варіанті.  Вам важко виконувати задачі, які завжди давались просто.   Постійно вагаєтесь чи повертатись, і коли це робити. Боїтесь за рідних, що залишились вдома. Винуватите себе за радощі чи комфорт, який у вас зараз є. Не можете визначитись, чи планувати своє життя за кордоном у довгостроковому варіанті і вкладатись у це, чи ще зачекати. Періодично плачете від розгубленості.  Вам важко даються нові контакти і взагалі хочеться по-менше виходити з дому. Вимагаєте від себе вже нарешті адаптуватись, бо ж вже майже рік від початку повномасштабного вторгнення минув. Якщо щось із цього про вас...

«Я витримую». Жорстку критику. Знецінення. Непривітне оточення. Якщо це відбулось ситуативно і ви впорались - вітаю вас. Це прекрасні новини. Якщо ж ваше життя побудоване таким чином, що історії, в яких вам доводиться витримувати усілякий треш (війну зараз не рахуємо, бо від цього наразі ніде не подітись), є певною нормою буденності - ситуація не така вже й прекрасна. Так стається, що якщо підростаючи ми мали емоційний травматичний досвід до якого звикли, у дорослому житті ми можемо несвідомо шукати ситуацій, в яких історія буде повторюватись.  Для когось це навіть може стати предметом гордості:  - Він/вона мене сильно критикує, та це нічого. Я витримую. -...

Напишу вам трохи про свої спостереження в практиці і про психотерапію як таку. Бачу, як може бути важко освоїти в стосунках те, що я називаю «контактна злість». Знаєте, це коли ви в процесі діалогу з людиною ви встигаєте помітити, що вас шось не влаштовує (і, прикладом, що ви сердитесь, або чимось заділись), і ви ризикуєте про це говорити (бажано, звісно, обираючи форму).  Тобто ви не ображаєтесь і замовчуєте. Не знецінюєте власні почуття (ой, та не так вже мені було неприємно, то чого про це казати?). Не знецінюєте і не виправдовуєте іншого (то вона не тямить, що говорить). Ну, і не йдете...

Вгадаєте, якого переживання згідно досліджень люди бояться найбільше? Зовсім не болю чи туги, не сорому чи провини. Найбільше люди бояться почуття радощів/щастя (з англ. joy), говорить американська психологиня Брене Браун, і я з нею повністю погоджуюсь. Ми намагаємось не сильно занурюватись в це переживання, щоб пізніше не сильно розчаруватись, коли щось піде не так. Народні мудрощі тут сильно приходять “на допомогу”, аби негайно припинити нєпотрєбство у вигляді радощів: “голосно смієшся - будеш голосно плакати”.  Щойно ми відчуваємо щастя, одразу лякаємось, що його втратимо. І, таким чином, намагаємось підстелити соломки, аби розчарування було не таким сильним і болісним. Якщо нам все ж...

Я обожнюю роботу з парами. Мабуть, наразі це одна з моїх найулюбленіших форм психотерапії. Більшість пар, які приходять, налаштовані на тривалу роботу. І це просто неймовірно: бачити і супроводжувати непростий і по-своєму унікальний шлях, яким ідуть двоє людей.  Різниця між тим, з чого починаєш, і куди приходиш за кілька місяців (а тим більше - за рік) роботи з парою - разюча. Адже коли ми вчимось говорити і чути іншого, а також починаємо бачити істинний предмет конфлікту, напруга, що накопичувалась роками, помітно зменшується. А це вже те місце у стосунках, коли можливо побачити не тільки накатану колію взаємних образ, а й глибину...

В Празі невисокі будинки. І під’їзди на невелику кількість квартир. Номери на будинках червоні і сині. Червоні - це кадастрові номери присвоєні будинкам під час забудови. І починаються вони від центру. Сині номери почепили німці, щоб рахувати було легше. Як частка історії лишились і ті, і інші.  А от на квартирах номери не пишуть. Звичайно ж, вони присвоєні, але на дверях і домофонах виключно імена та прізвища. І це прекрасно. Такий маленький, але такий значущий крок протидії знеособленню.  Для того, щоб створити образ ворога, необхідно максимально узагальнити людей в сіру масу. І щоб дати собі внутрішній дозвіл винищувати націю, треба стерти персоналії....