Напишу вам трохи про свої спостереження в практиці і про психотерапію як таку. Бачу, як може бути важко освоїти в стосунках те, що я називаю «контактна злість». Знаєте, це коли ви в процесі діалогу з людиною ви встигаєте помітити, що вас шось не влаштовує (і, прикладом, що ви сердитесь, або чимось заділись), і ви ризикуєте про це говорити (бажано, звісно, обираючи форму).
Тобто ви не ображаєтесь і замовчуєте. Не знецінюєте власні почуття (ой, та не так вже мені було неприємно, то чого про це казати?). Не знецінюєте і не виправдовуєте іншого (то вона не тямить, що говорить). Ну, і не йдете в захід сонця з гордо піднятою головою, бо ж вас ніщо в житті вже не здатне зачепити (а, по факту, зачіпає аж так, що єдиним виходом бачиться повне припинення спілкування).
Коли ми освоюємо контактну злість, ми здатні помітити, що нам зробили неприємно чи боляче в процесі розмови або швидко після неї. А ще, ми здатні визнати ці почуття без того, щоб провалитись в ідею «я слабкий/а, якщо реагую» і спроможні лишитись/повернутись до діалогу з іншим, сказавши про свої почуття. А не тільки і не стільки про те, що вам не сподобалось – адже на рівні ідей можна сперечатись безкінечно. Це дає можливість лишатись в стосунках в складні, конфліктні моменти. А ще, дає впевненість в тому, що стосунки не закінчаться на першому ж непорозумінні.
#психологиня_анна_харченко