«Я витримую». Жорстку критику. Знецінення. Непривітне оточення. Якщо це відбулось ситуативно і ви впорались – вітаю вас. Це прекрасні новини. Якщо ж ваше життя побудоване таким чином, що історії, в яких вам доводиться витримувати усілякий треш (війну зараз не рахуємо, бо від цього наразі ніде не подітись), є певною нормою буденності – ситуація не така вже й прекрасна. Так стається, що якщо підростаючи ми мали емоційний травматичний досвід до якого звикли, у дорослому житті ми можемо несвідомо шукати ситуацій, в яких історія буде повторюватись.
Для когось це навіть може стати предметом гордості:
– Він/вона мене сильно критикує, та це нічого. Я витримую.
– Я прийшов на навчання де ведучий не обирає форми і непередбачувано різкий з учасниками. Але мені нормально.
І тут я хочу вам дещо сказати: це абсолютно нормально йти з тих місць і від тих людей, які вам регулярно передбачувано роблять боляче. І ви нічого не повинні витримувати. Якщо вам у громадському транспорті наступили на ногу ви не їдете далі мовчки (сподіваюсь), щоб ніхто не помітив, що вам болить. Ви щось та й скажете.
То ж якщо у вашому житті є люди, які регулярно роблять вам неприємно, немає нічого поганого в тому, щоб це визнати, і сказати про свої почуття. Якщо інша сторона здатна їх почути, взяти до уваги і не повторювати неприємні дії в майбутньому, маєте шанс зробити стосунки кращими. Якщо ні – маєте вибір, як з цим обійтись.
Щоб не кидатись у крайнощі, одразу позначу, що я не пропоную створити собі мильну бульку, де у спілкуванні йтиметься про улесливість і відверту брехню, аби тільки вас ніхто не посмів розчарувати. Уміти говорити неприємну правду у близьких і важливих стосунках необхідно. Але форма має значення. І те, чи просили вас про зворотній звʼязок в принципі, чи це благодійна ініціатива з вчинення добра без запиту іншого.
#психологиня_анна_харченко