У дитинстві я мріяла бути космонавтом. Приблизно кілька тижнів. Мені було років чотири, і я гортала якусь дитячу книжку (чи журнал?) з ілюстраціями, і натрапила на картинку з космонавтом у білому скафандрі і великим написом «СССР» (прости господи) на шоломі. Щось усередині одразу потягнуло мене на великі справи. Ось тільки я зовсім не була певна, що мені треба в космос. Швидше, навіть знала, що не треба. Тому мрія протрималася пару тижнів, а потім нещадно тріснула по швах.
Трохи згодом, у гостях у свого друга, я побачила білу картонну папку із зав’язочками і написом «директор Саша». Звісно, я захотіла собі таку саму, але була одна проблема. Папку треба було просити в тата (щоб з роботи приніс), і я дуже переживала, що він мене не зрозуміє. У тому сенсі, що вирішить, ніби я обзиваюся, і з якогось переляку називаю його «папка». Знаєте, як у дітей буває? Коли значення слів і контекст не стикуються так логічно, як у дорослих. Або, ще, коли слова склеюються в нові. Особливо в піснях. І тоді, наприклад, у «Трьох мушкетерах» ти чуєш замість «Коли твій друг в крові», щось на кшталт «Колиии твій друуууг раввііііін…»
Але повернемося до папки з завʼязочками. Уявний напис «Директор Аня» не давав спокою, і я все-таки зважилася. Із серцем, що вистрибувало з грудей, я попросила про заповітну папку. Батьки усміхнулися і наступного дня на принесеному скарбі мама каліграфічно вивела заповітні слова. Кілька днів після цього я сиділа з діловим виглядом за величезним полірованим обіднім столом, призначеним для всіляких святкувань (щоб відчувати масшатби директорства), і виводила на аркушах формату А4 літери «СССР» (знову ж таки, прости господи), побачені раніше на шоломі космонавта. Літер «С» завжди виходило більше, ніж треба, а розміри букв вражали.
Але паперова робота приваблювала мене недовго. А наступний професійний орієнтир обрала для мене моя бабуся Надя. «За англійською мовою – майбутнє» – сказала вона одного чудового дня і повела до одного з найкращих репетиторів міста Черкаси. Як моїй бабусі – будівельнику спала на думку ця ідея, я не знаю й досі. Але, треба зізнатися, англійською я всерйоз захопилася і отримувала багато задоволення від занять. Навіть думала вступати на іняз. Взагалі, до кінця школи вибір стояв між інязом і юридичною. А після травми хребта не сталося ні те, ні інше. Вибір припав на біолога-фізіолога, зважаючи на відсутність медінституту в Черкасах. А після цього я 12 років керувала соціальними проектами в громадській організації в найкращому колективі на світі.
– А де ж тут психологія? – можливо, поцікавитеся ви. Спочатку, її в планах не було. Мій перший досвід спілкування з психологом стався у 18 років, коли я емоційно була в стані руїни. Складно переоцінити те, що тоді зробила для мене Аліна (так звали мою першу психологиню), і це заслуговує на окрему історію. Але тоді, багато років тому, отримавши класну професійну допомогу, я подумала, що сама ніколи не змогла б бути в цій професії.
Мені здавалося, що це занадто складно, що доведеться пропускати через себе стільки емоцій і життєвих історій інших людей, що мені це просто не під силу. Чого я не знала, так це наскільки все може змінитися. Наскільки ці історії можуть захоплювати і вражати, і як сильно мені будуть цікаві люди, що сидять навпроти. Як процес трансформації людини схожий на диво (а може навіть ним є), яке мені пощастило спостерігати.
А ще, я не знала, що в чужі історії ми завжди включаємося власними почуттями. І якщо з ними у вас все гаразд, то це вже півсправи на шляху до того, щоб уміти допомогти не тільки собі, а й іншому. У цьому сенсі, особиста терапія – один з найкращих подарунків, який ви можете для себе зробити.
#психологиня_анна_харченко