19 грудня 2019 року виповнилося рівно 20 років, як моїм єдиним способом пересування стало інвалідне крісло (результат кінно-спортивної травми через недбалість тренера). Перші півтора місяця після цієї події на мене чекали дві лікарні та дві операції на хребті, після яких я змогла сидіти. У той момент від жорсткої емоційної ями мене врятувало абсолютне нерозуміння наслідків події.
Пам’ятаю, що щойно звірячий біль у спині вщух, я почала серйозно хвилюватися, що пропущу контрольну з математики, яка чекала на мене вже за кілька днів. Але, ясна річ, виписувати мене ніхто не збирався. Новий рік я зустріла в київській лікарні швидкої допомоги в очікуванні другої операції. З того періоду мені запам’ятався чорно-білий кадр вікна, в якому показували самотню гілку дерева, що росте поблизу. Вона гойдалася від вітру і дряпала скло.
Лікарняний день починався о 7 ранку з приходу двох санітарок, які на все горло підраховували ковдри на ліжках у лежачих пацієнтів. Очевидно, що не такі вже лежачі регулярно їх крали. А тому, процедура була необхідною і щоденною. Ковдри ділилися на вовняні, байкові та в клітинку (з якого мексиканського тушкана були зшиті останні – нікому було невідомо).
Розважатися можна було тільки спостерігаючи за оточуючими. А навколо траплялися дуже цікаві персонажі. Наприклад, панянка Тетяна, яка вистрибнула з вікна на спір, що «у неї чоловічий характер» (відбулася зламаною ногою, куприком, і легким переляком). Більше ніж сперечатися і стрибати, Таня любила курити. А оскільки всі ліжка у відділенні були з колесами (для легкості транспортування пацієнтів на процедури), Таня з самого ранку вирушала на перекур. «Тільки не ногами вперед!» – кричала вона санітаркам. До речі, останні були в цьому питанні дуже треновані й педантичні – хоч би як було складно розвернути ліжко, всіх вивозили головою вперед.
Або, наприклад, Надя – жінка бальзаківського віку і складної долі, яка переконувала всіх оточуючих, що бузковий фінгал під оком вона набула внаслідок прицільного падіння зі сходів. Надя була без певного місця проживання і грошей, тому лікували її від усього фізрозчином (тільки він був у лікарні безплатно). Але головною процедурою для Наді була розробка легень методом «дмухай-в-шланг-від-крапельниці-який-опущений-в-пляшку-з-водою». Це завдання вона виконувала справно, сидячи на ліжку навпроти мене.
Таких історій – трагічних, смішних, щасливих, страшних – я почула сотні вже найближчим часом. І, звісно, мене дуже турбувало, якою ж буде моя. Адже важко (і фізично, і емоційно) було ще не один рік.
Коли я кому-небудь розповідала хоч якісь подробиці про те, що і як я переживала після травми, то часто чула фразу: «Ну, могло бути й гірше. Ти могла померти». Я не сперечалася, але, зізнаюся чесно, сильно сумнівалася, чи це дійсно так. Аж надто було страшно і невизначено. А ще, так було довго. Щасливою я почала себе почувати тільки років через сім. Щастя стало приходити до мене дуже уривчасто. Як пориви свіжого вітру, на які я дуже чекала, і водночас не могла повірити, що це справді відбувається.
Воно миготіло в поїздках на пари (я навчалася на заочному і час сесії ставав для мене приводом вийти з дому й побачити людей), у тоді ще поодиноких зустрічах із друзями, що лишилися, або з’явилися, у нових знайомствах і планах на майбутнє. Щастя набувало різних форм, відвідуючи мене через різних людей, і ставало дедалі яснішим і стійкішим. Приходило через роботу, стукало в двері руками друзів і коханих доти, доки не оселилося в мені самій.
Це я все до чого? Уже почалася передсвяткова пора, пов’язана з мріями і дивами Так от, бувають дива, які відбуваються швидко, ніби самі собою. А бувають такі, що потребують часу, ваших зусиль і підтримки оточуючих. Озираючись назад, я розумію, скільки всього нового, прекрасного, улюбленого, вражаючого я могла б пропустити, якби все закінчилося того зимового дня, двадцять років тому. Але можливість поглянути на це саме так, з’явилася тільки з плином часу. Будь-які складні періоди в житті закінчуються. Навіть якщо здається, що все безпросвітно. Просто для деяких чудес потрібен час. Дайте його собі. І диву.
Ваша психологиня_анна_харченко