Своєю попередньою статтею на тему того, як правильно конфліктувати, я відкрила велику тему поведінки в конфліктах (почитати перший матеріал можна тут: http://www.annakharchenko.com/?p=505 ), і коротко розповіла про чотири фази конфліктної взаємодії. Цього разу я розповім детальніше про першу фазу.

Отже, якщо Ви виявили себе в найпершій фазі (зародження конфліктної ситуації), то шанси вирішити все полюбовно і бути почутим дуже високі. Що для цього необхідно? По-перше, помітити й визнати свій власний дискомфорт, по-друге – адекватно його комунікувати.

Парадоксальним чином, багато хто на цій фазі не робить нічого. Ну, тому що, «не так це й важливо», «та що я, не потерплю?», «навіщо ображати людину». Часто, за рахунок знецінення своїх власних почуттів.

Це призводить до того, що людина, стосовно якої виникло роздратування (образа, злість тощо) так і не дізнається, що вас щось не влаштовує. І якщо це сталося ситуативно й один раз, то не велика біда. Якщо ж невдоволення через дрібниці виникає постійно, то це як із бомбою уповільненої дії. Рвоне обов’язково, тільки поки не зрозуміло, коли саме.

Що ж нас спонукає замовчувати власні почуття і не зізнаватися в дискомфорті? По-перше, якщо не звертати на щось уваги, то цього нібито й немає. Якщо обрати таку стратегію, почуття, звісно, нікуди не подінуться. Вони скоріше накопичуватимуться доти, доки не знайдуть розрядку в скандалі, психосоматиці або ще якомусь не найприємнішому варіанті.

Для багатьох «стоп-краном» у вираженні почуттів є страх відторгнення. Особливо він сильний у тих, хто з дитинства не бачив, як дорослі конфліктують без взаємних образ і залишаються при цьому у стосунках.

Тоді навіть невелика ймовірність конфліктної взаємодії зі значущою людиною може викликати бурю емоцій, яка не дозволить з’ясовувати стосунки з «холодною» головою. Навіть, найімовірніше, не дозволить з’ясовувати взагалі нічого. Також страх відторгнення може підштовхувати людину підтримувати стосунки за всяку ціну, навіть якщо вони не підходять.

У ситуаціях, коли емоційний заряд неймовірно сильний (тут замість страху відторгнення може бути будь-яке інше сильне почуття, яке важко витримати), без допомоги психолога практично не обійтися. Інша річ, якщо напруга виникає внаслідок того, що ви не можете підібрати слова, які не зачепили б почуття іншого, і дали б йому знати, що щось пішло не так.

У попередній статті я вже писала про «я-повідомлення», яке чудово працює в подібних ситуаціях. Адже коли ви говорите про себе, до цього набагато складніше причепитися. А наведена для прикладу форма допоможе повідомити про важливе тактовно.

Звісно, є речі, які в будь-якому разі викличуть образу, невдоволення, або якесь інше неприємне відчуття у вашому співрозмовникові, навіть якщо ви все сказали/зробили правильно і нікого не хотіли навмисно зачепити. Наприклад, одній моїй клієнтці довелося забрати запасні ключі від своєї квартири у мами, які лежали у неї «про всяк випадок», як крайній захід (розмови не допомагали).

«Всякий випадок» траплявся без попередження рано вранці кілька разів на тиждень, тому що “на базарі був сирок”, який клієнтка, до речі, не любила. Чи треба говорити, що мама розмові не зраділа.

У подібних ситуаціях у ініціатора з’ясувань може виникати почуття провини, незважаючи на той факт, що розмова була необхідною. У цьому випадку важливо пам’ятати, що ви несете відповідальність за те, що і як говорите ви, але не за те, що і як чує інша людина.

Ба більше, ваша мета – вибудовувати стосунки, комфортні для вас обох, а не тільки для однієї сторони. При цьому ви нікого не кидаєте і не ображаєте – ви просите уваги до вашого комфорту.

Тому зважившись піти на потенційно неприємну розмову, дуже важливо зізнаватися собі у своїх мотивах. Яка ваша мета? У 99% випадків завданням такої розмови для людини є необхідність сказати про те, що для неї важливо, а зовсім не образити чи зачепити іншого.

І це те, що може бути вашою точкою опори, коли доводиться мати справу з конфронтацією. Здатність говорити про важливе і чути у відповідь, дає шанс справжньої близькості, в якій ви зможете дати одне одному те, чого справді хочеться.

#Психологиня_Анна_Харченко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *