Коли я запитую клієнтів із симптомами депресії чому вони не діляться з оточуючими тим, що накопичилося всередині, то в багатьох випадках виявляється, що «Я не хочу навантажувати собою когось іще. А коли ділюся, почуваюся винним. Адже в людей і без мене проблем вистачає». Крім почуття провини там ще може бути багато всього, але вина при депресії дуже частий фігурант. Таким чином, власні потреби відсуваються на другий план, а інші люди виявляються завжди важливішими. У підсумку, багато хто задається питанням «Чи не божевільний я?» Бо тримати в собі таку величезну кількість думок, почуттів і переживань виявляється абсолютно непосильно.
«Не божевільний» – відповідаю я. Якщо дуже довго в собі все накопичувати, то наслідки матимуть вигляд саме такий, як ви й описуєте – втрата сну, апетиту, і бажання прокидатися вранці. Думки безладно роїтимуться в голові і що з цим усім робити теж буде не зрозуміло.
У гештальт-терапії є концепт про те, що ми з’являємося тільки в момент контакту з іншою людиною – тобто, коли ділимося тим, що з нами відбувається. Саме так ми знаємо, що ми є, і отримуємо шанс на зміни. У цьому сенсі всім нам без винятку потрібен свідок нашого життя – людина, з якою можна буде поділитися собою справжнім без страху бути знехтуваним, приниженим, присоромленим, або звинуваченим у тому, що «краще б про інших подумав». Буває, що в оточенні справді такої підтримки немає, і психолог стає єдиною людиною, з якою можна отримати такий досвід. А інколи людина просто не має навички ділитися собою і, відповідно, помічати, кому можна розповісти про те, що болить, або що тішить.
Хороша новина полягає в тому, що цього можна навчитися. Гадаю, що мені дуже пощастило з професією – адже бачити зміни, що відбуваються з клієнтами під час психотерапії, – це все одно, що бачити дива на власні очі.
Навіяно нещодавньою не простою сесією.
#Психологиня_Анна_Харченко