Сьогодні модно говорити і писати про те, що якщо дуже захотіти, то немає нічого неможливого. Ідея прекрасна. Вона надихає на вихід із зони комфорту, розширює горизонти і дає змогу людям робити квантові стрибки у своєму розвитку. Часто. Але не завжди.
І ось про це «не завжди» говорити не модно. Чому? Та тому, що це розмова про обмеження. Попри те, що вони є в кожного з нас, зізнаватися в них ми не любимо навіть самим собі. Для багатьох ця тема пов’язана з почуттям сорому – людина переживає, ніби з нею щось не так, або що вона недостатньо постаралася, якщо не домоглася бажаного результату.
І ще, обов’язково, якийсь доброзичливець скаже, що «це ти просто не досить сильно хотів». І ось, людина знову починає битися головою об стіну, не помічаючи, що поруч є цілком прийнятні двері, і зовсім не обов’язково розбивати голову. Таким чином, мета може перетворитися на щось, що більше за нас. На те, до чого ми відчайдушно прагнемо, але це щось постійно вислизає. Думаю, саме в цей момент людина починає плутати адекватне цілепокладання зі всемогутністю.
Так склалося, що обмеження – це одна з тем, у яких я найефективніше працюю з клієнтами в терапії. Пам’ятаю, що після своєї кінно-спортивної травми в 15 років, я загорілася ідеєю «якщо дуже захотіти – можна в космос полетіти». Я вирішила, що буду організовувати своє життя так, як якби я ходила (для читачів, які не в курсі, я пересуваюся в інвалідному кріслі ось уже 17 років): де б я тоді працювала? З ким жила? Як відпочивала? Такий підхід, звісно, дав свої результати. І не мало.
Тільки от від того, що свої обмеження ігноруєш, вони від цього не зникають. Звісно, у моєму випадку обмеження жорстке й очевидне. Найчастіше ми стикаємося з чимось, що не можна помацати, але від цього воно не стає менш реальним. Наприклад, неможливість змінити партнера або батьків, змінити минуле, або проконтролювати майбутнє. Або, наприклад, можна наполегливо намагатися зробити кар’єру у сфері, яка завжди була челенджем (просто тому, що там мають бути хороші прибутки), і не помічати, що твій талант в іншому.
Найшкідливіший побічний ефект від ігнорування своїх же обмежень – це нездатність помітити можливості, які несе в собі ситуація. Адже не можна закрити очі тільки на один маленький шматочок єдиного цілого. Коли очі заплющені – не видно нічого.
Коли ми визнаємо обмеження – це викликає безліч почуттів, з якими може бути не так просто зустрітися. І саме в цій точці може добряче допомогти психолог. Це не означає, що вам у результаті стане байдуже, або зовсім не боляче. У результаті особистої терапії мені не стало все одно, ходжу я на своїх власних ногах чи ні. Це означає, що я не вмираю від факту, що не бути мені балериною, і максимально ефективно використовую ті можливості, які в мене є. Деякі з них, до речі, набуті саме завдяки досвіду інвалідності.
Тому хороша новина полягає в тому, що щойно ви це саме обмеження прийняли, у вас з’являється можливість для змін. Буває, що не зовсім таких і не зовсім так, як ви мріяли, уявляючи ідеальну картинку. Але від цього не менш важливих – адже якість життя неодмінно зросте.
#Психологиня_Анна_Харченко