Вітаю!
Я Анна Харченко і я рада бачити Вас на своєму сайті. Я психологиня, сертифікована гештальт-терапевтка, яка працює в приватній практиці з 2012 року. Мої ключові принципи в роботі це етичність, професійність і людяність.
Наразі працюю по скайпу з клієнтами з усього світу. В 2018 я випустилася з факультету практичної психології Університету Вестерн Мічиган (США) з дипломом магістра. Практикувала в Child and Family Psychological Services (США, Мічиган), виконуючи частину навчальної програми. Моя особиста історія багато в чому вплинула на формування мене, як професіоналки в галузі психології, котра успішно працює з кризовими ситуаціями, тривожними станами і сферою стосунків.
Моє життя круто змінилося, коли мені було всього п’ятнадцять років. Я народилася і виросла в невеликому місті Черкаси, в сім’ї, де батьки зосереджувалися на роботі, а я багато часу проводила з бабусею і дідусем. На час, коли я стала підлітком, я вже знала, що хочу вступити на факультет іноземних мов або ж юридичний, і що хочу навчатися в Києві. В той період я захопилася кінним спортом і це стало моїм хобі і великою пристрастю. Тоді мені навіть не спадало на думку, що одного прекрасного дня після чергового заняття верховою їздою замість того, щоб повернутися, як зазвичай, додому, я поїду в лікарню, де проведу наступні півтора місяці. А діагноз змінить моє життя на сто вісімдесят градусів, змусивши відмовитися від всього, про що я тоді мріяла. «Перелом хребта з ушкодженням спинного мозку» прозвучало як вирок.
Пам’ятаю, що тоді зруйнувалося все: всі точки опори разом з хитким підлітковим самоусвідомленням, до якого зненацька додався інвалідний візок з формулюванням «назавжди». Той період мені дотепер згадується як випалене поле, до якого нікому не було доступу. Про всяк випадок. Щоб не було видно, як сильно я знищена тим, що трапилось. Ну, і щоб не жаліли, звісно. Адже, коли сам не здатен щось витримати, бачити, що й інші можуть жахатися від того, що відбулося, геть нестерпно.
Повернення додому з лікарні зіштовхнуло мене віч-на-віч з жорстокою реальністю, до якої я, п’ятнадцятирічна дівчинка, геть не була готова. Мені довелося всього навчатися з нуля – сідати на ліжку, пересідати в інвалідний візок, самостійно одягатися. Тоді я вирішила жити надією, що якщо багато працювати і цілодобово займатись фізичними навантаженнями, то вже дуже швидко все стане як було. Я виснажувала себе шестигодинними тренуваннями і геть не виходила з дому. Звісно, я робила певні успіхи, але радикальних змін не відбувалося, і бігати я так і не почала. Вихід на вулицю став цілою подією, яку я дозволяла собі раз на місяць, і від якої вже за п’ять хвилин морально втомлювалася. Показувати себе світу таку не ідеальну і вразливу (а саме це значив для мене інвалідний візок) було нестерпно і соромно.
На щастя, я знайшла в собі сили закінчити ліцей (вдома, звісно), і вступити до університету на спеціальність біологія зі спеціалізацією в фізіології. Вчитися вирішила на екстернаті, щоб можна було й надалі не виходити з дому і робити всі завдання індивідуально. Майже через три роки такого ритму в мою свідомість стала чітко стукати думка про те, що “це все-таки назавжди”. Саме в той момент я познайомилась з депресивним епізодом, коли декілька тижнів не могла спати і їсти. Я знала, що треба щось змінювати, але було незрозуміло з чого починати. Адже крім фізкультури в чотирьох стінах квартири моє життя була абсолютно порожнє. Рішення звернутися за допомогою до психолога стало для мене поворотним моментом.
Мені вже давно радили прекрасного спеціаліста, але я вважала, що психотерапія – це не для мене, і що всі проблеми можливо вирішувати самостійно («Хіба я не впораюся?! І взагалі, це лише для психічно нездорових людей!» — обурювалася я). Виявилося, що так само, як неможливо самому собі запломбувати зуб, також неможливо вирішити деякі складнощі без сторонньої допомоги, як би нам цього не хотілося. І не важливо, наскільки ви психічно здорові. А чекати, допоки стане зовсім погано – геть необов’язково. Більше того, психотерапія – це не лише вирішення проблем, але ще й прекрасна можливість для особистісного зростання і розвитку. В першу чергу, це турбота про себе. У психолога я отримала необхідну підтримку без банальних фраз в стилі «тримайся!» і «все буде добре», навчилася прислухатися до себе, і, нарешті, обрала вектор для свого подальшого руху.
Вперше за довгий час я відчула, що у мене з’явилися сили для бажаних змін. Саме тоді я перевелася на заочний і стала відвідувати сесії в університеті, замість того, щоб відсиджуватися вдома, стала активно відновлювати спілкування з друзями, а також шукати роботу. Я відчувала, що для мене важливо робити те, що буде значущим і допоможе іншим людям. Так я потрапила на роботу в громадську організацію і дванадцять років керувала проєктами, які допомагали зробити життя людей в інвалідних візках комфортнішим та кращим.
Поступово у мене відновилося коло спілкування і з’явилися чудові друзі, які познайомили мене з моїм (на той момент — майбутнім) чоловіком.
Незважаючи на те, що звернення до психолога допомогло мені впоратися з найтемнішими часами в моєму житті, рішення навчатися цій професії дозріло набагато пізніше. Я реально оцінювала свої сили і розуміла, що той, хто тоне, навряд чи може допомогти ще комусь. Спочатку треба було попіклуватися про себе. Навчання в програмі Позитивної Психотерапії я почала для власного розвитку, коли відчула, що у мене самої є твердий ґрунт під ногами (чи колесами?).
Відчувши, що для глибокої роботи з клієнтами цих знань мені не достатньо, вирішила навчатися на I-му і II-му ступеню Українського Інституту Гештальту. Протягом п’яти з половиною років на навчання доводилося їздити в Київ, щоб переймати знання у одного з найкращих тренерів. Кожний раз доводилося шукати, у кого зупинитися на час триденного навчання, думати, як піднятися в маршрутку з інвалідним візком, і як пересуватися по мегаполісу. Але зусилля не минулися дарма, і я сертифікувалася як гештальт-терапевтка.
Оскільки якісна та етична психологічна допомога є для мене пріоритетом, я вирішила знайти можливість пройти магістратуру в країні, де сфера психології розвинута найкраще, а дослідження йдуть в авангарді. Так я подалась на стипендіальну програму імені Фулбрайт і пройшовши жорсткий відбір та екзамени, заробила можливість вчитися на факультеті практичної психології Університету Вестерн Мічиган (США), з якого успішно випустилася в 2018 році.
Сьогодні тема криз в моїй роботі проходить червоною ниткою крізь всю практику. Адже «випалене поле» у кожного своє і виникає воно з різних причин. Це може бути результатом складнощів у стосунках з близькими, зміна виду діяльності, та й взагалі будь-які зміни. Я спеціалізуюся на питаннях:
— міжособистісних стосунків (коли партнери не чують один одного і не звикли домовлятися, а спроби з’ясування завершуються конфліктами; коли ви живете очікуваннями від партнера, які він/вона все ніяк не виправдовує; коли ви переживаєте розставання/розлучення; коли незважаючи на фізичну відстань з рідними емоційна реакція на них залишається дуже сильною і не найприємнішою, тощо).
— тривожних і депресивних станах (коли тривога затоплює все ваше єство і стає важко справлятися (ситуативно, або навіть з повсякденними задачами); коли ніщо не радує, і особливо, коли причини цього не очевидні).
— в екзистенційних питаннях пошуку себе і сенсу життя, або коли «все є, а щастя немає».
І знаєте, що я вам скажу? Знайти рішення і нові точки опори можна завжди, навіть якщо спочатку ситуація здається безвихідною. Я знаю напевне. Звертайтеся!